Автомобільна подорож по Західному Криму або як ми їли кішок (1 частина)

51

Зміст:

  • Вступ. Початок шляху…
  • Початок. Крим!!!

Дійові особи: Я — Paganel, моя дружина Олена, син 6-ти років Ілюха, мій друг і однокурсник Сашко Суханов (по кличці Сухар) з дружиною Світланою та сином Васею 4-х років від роду, а також наш транспортний засіб пересування — антикварний автомобіль аж 1988 року народження, Фольксваген Пасат золотистого кольору.

Вступ. Початок шляху…

Крим. Як я не намагався вибратися куди-небудь ще — нічого не вийшло. Всю зиму зріють плани про далеких країнах, але як тільки наближається літо — знову їдемо в Крим! Точно так само, як і 9 років тому, коли для весільної подорожі обрали саме цей благодатний край. Але на цей раз подорож обіцяла стати дуже цікавим, бо як їхати вирішили на машині, притому однієї, притому двома сім’ями вшістьох, та ще по всьому узбережжю! Маршрут опрацьовувався і розраховувався мною по днях, з перерахуванням всіх пам’яток, які ми повинні були обов’язково відвідати. Почати подорож вирішили з північного заходу, з селища Чорноморське, де у дружини проживала купа родичів, яких, правда, вона бачила десь близько 20-ти років тому! Так що, крім прояву кровних уз з її боку, з моєї зароджувалася смутна надія на халявне проживання. До того ж мені вже давно не терпілося поглянути на степовій напівпустельний Крим. Я ніби як з чверть століття тому був возимо батьками в Євпаторію, але в моїй пам’яті вона ніяк не відбилася, так як з двадцяти днів путівки по профспілковій лінії вісімнадцять я провалявся в номері санаторію з температурою. Хотілося надолужити згаяне в дитинстві і таки насолодитися піщаними пляжами! Плюс Альона мені розповідала, що як у степу, так і в морі перебувала купа всякої живності, що викликало у мене крайній інтерес! Сухарика ж приваблювала думка про супердальнем запливі на 100-200 метрів від берега, де глибина не буде перевищувати півметра. Там, і тільки там він зможе відчути себе дельфіном, а не як зазвичай тюленем, распугивающим дітей у прибережній смузі. Справа в тому, що Сухар, незважаючи на своє прізвисько, володів тільки одним стилем плавання під назвою «Томагавк», і на мілководді відчував себе на порядок краще, ніж на глибині!

Наступним пунктом призначення повинен був стати Севастополь — ще одна біла пляма на моїй карті Криму — тут я теж ще не був. У Севастополі цього разу жили родичі Сухарика і тут була надія заощадити на житло. Звичайно ж, у планах була купа музеїв, огляд міста, безсумнівно, Херсонес.

Кінцевим пунктом нашої подорожі повинен був стати Судак, який ми просто не могли не відвідати. Треба було обов’язково об’їхати всі намічені точки — Новий Світ, Курортне, Кара-Даг, Сонячну долину, Коктебель, Феодосія.

І ось закінчувався липень, і все було готове до відбуття! Приблизно за добу до від’їзду Сухар замутив капремонт у нашому бойовому автомобілі — поміняв всі стійки зчеплення колеса і багато іншого. Навіть люк хотів врізати, але не встиг.

Москва була занурена в густий смог від палаючих по області лісів. Дихати було неможливо. Плюс липка, виснажлива спека. Дочекатися від’їзду було вкрай складно, але ми дочекалися…

Всіх везти наш старенький, але ще дуже навіть живий автомобіль, відмовився навідріз. Тому було прийнято мудре рішення розділитися на дві групи — любителів залізничних подорожей і супердальнобойщиков, тобто відправити дружин і дітей поїздом, а самим з основним кількістю речей відправитися на машині за кілька днів до офіційного початку подорожі! Сказано — зроблено. Щоб максимально використовувати світловий день, вирішили виїхати з ранку раніше. Тут нас чекав перший облом — Сухар заявився до мене приблизно близько сьомої вечора з абсолютно незворушним обличчям і коротким виправданням: «Ну, затримався, сход-розвал ще вирішив зробити…». Нічого не поробиш — довелося їхати в ніч. Величезна пробка на протязі всієї дороги по московській кільцевій, від Мітіна до Варшавки, наблизила сутінки ще на годину. Так що ми покинули місто на початку дев’ятого.

Стемніло досить швидко. Разом зі світлом скінчилася широка траса. Сухар, вперше відправився в таку довгу подорож, вчепився в кермо і навідріз відмовився його віддати, намагаючись випробувати себе на витривалість. Сильно бодрила спрацьовує через кожні десять хвилин сигналізація, яку він поставив в цілях економії в якомусь гаражі буквально за день до від’їзду. Добре, вона не глушила двигун, а просто оголошувала виттям навколишні сплячі села. Але так як ми рухалися з середньою швидкістю близько 130 км\год, то кинути що-небудь у нас так ніхто і не поспів!

По мірі просування і віддалення від Москви, у Сухарика почалося параноїдальний стан, що ми обов’язково заблукаємо і не знайдемо в’їзд в Україну. Він вибрав для себе попереду їхала Ауді-100 і прилаштувався до неї хвіст, чим немало дратував водія, який намагався нас безуспішно струсити. Чому у Сухарика була 100%-ва впевненість, що Ауді їде в Крим — досі загадка, мабуть відкрився третє око! Але, забігаючи вперед, скажу, що він виявився прав — на кордоні з принципу пристав до мужика і розвідав, що той мчить в Ялту на вихідні, купуватися.

До кордону під’їхали ще затемна. Наші заглянули в паспорти і побажали щасливої дороги. Відразу за шлагбаумом ми, до жаху, виявили величезну чергу з новеньких Газелей без номерів. Їх було штук триста, а може і більше. Як добропорядні громадяни ми прилаштувалися в кінець черги. За нами встали ще кілька таких же «чайників». Через хвилин десять, не рушивши з місця ні на метр, почало закрадатися підозра в аферу. Остаточно переконатися змусив пронісся повз нашої черги Запорожець з українськими номерами, з чомусь вкрай щасливими усміхненими фізіономіями, спрямованими в нашу сторону! Постоявши ще з хвилину і, зробивши висновок, що всю колону пропустять через тиждень, ми з гідністю покинули відстійник для растаможиваемых автомобілів, обігнули стадо Газелей і гордо під’їхали до пропускного пункту, на якому не було жодної людини. Сунули документи в будку. Пара миттєвостей, і начальник будки нам кивнув, щоб проїжджали далі. Впевнено обійшовши якесь дивне скупчення з російських машин, ми попрямували до виходу з погранзоны. На виїзді нас зупинив мужик у формі і запитав, чи оформлена у нас машина, на що негайно отримав від Сухарика впевнене «Так». Настирливий мужик не отвязывался і попросив показати, на що знову отримав від Сухарика не менш впевнене «В сенсі???». Зробивши вкрай дурні особи, ми жестами показали, що самі, типу, не місцеві і по-російськи-то насилу розуміємо, не те щоб ще машину оформляти… Мужик нас простив і завернув до того самого «дивним скупченню машин. Тут Сухар дав розписку, що не кине наш Пассат в Україні (я, звичайно, сказав «НА Україні», але зараз всі кажуть «В Україні»), а обов’язково візьме з собою додому, в Росію. Зворушений такою увагою, наш Фольксваген стрімко покинув пропускної шлях із загадковою назвою «Гоптівка» та з новими силами направився в бік Криму! Не встиг він і перейти на третю швидкість, як під колеса стрибнув дивного вигляду чоловік в уніформі з червоних гуртком замість жезла. Але ми вже були попереджені про такого роду халявщиках, типу екологічних контролів. Людина з червоним кружком залишився ні з чим в клубах пилу, але встиг вигукнути, що повідомить про нас на пост. Ідея повернутися і переїхати екологічного свідка не знайшла у Сухарика розуміння, і ми поїхали далі. Вже майже розвиднилося.

Проїхавши кілометрів двісті, нас-таки в перший раз зупинили на посту «ДАІ». Шмон був не дитячий. У мене вивернули назовні навіть весь вміст гаманця. Докопалися до мобільних телефонів — чи внесені вони в декларацію. Сухар видав з незворушним виглядом незрозумілу магічну фразу: «Якщо б три, то так, а два — ні». Найдивніше, що п’ятеро чоловіків з автоматами, оточили нашу машину цієї фрази були обеззброєні і відразу нас відпустили. Далі дорога була без зупинок на постах. Нас постійно обганяв Лінкольн Навігатор з московськими номерами — ось він і збирав всі пости. Поки братву взували українські Даїшники, ми потихеньку проїжджали повз. Потім джип нас наздоганяв, обганяв і з такою ж швидкістю вплутувався в наступний пост. Так що зачистка Навігатором дала нам можливість взагалі без зупинок дістатися до самого Криму!

Дорога через Запоріжжі вигідно разнообразилась з’явилися на узбіччях дороги мобільними фруктовими базарами. Дынно-персиково-грушевий наркоман Сухарик не зміг себе стримати вже на третій точці і зупинився, щоб насолодитися плодами півдня! Він купував, купував і знову купував: кілька динь, персики і, нарешті, ціле відро груш! Природно, у міру просування, дині ставали все більшими, персики спелее, груші м’якше і все це дешевше, що дуже злило Сухарика, щасливого володаря дерев’яних груш і зелених персиків, куплених на першому базарі!

Спека посилювалася, хоча по небу ходили хмаринки, від яких ми відвикли за довгий спекотне московське літо.

До Криму приїхали десь до обіду. Перед постом стояли лише дві-три машини. Ми приготували документи…

Початок. Крим!!!

Пам’ятаючи досвід попередніх років, я став лякати Сухарика, що відправився в Крим на машині вперше, численними постами з горезвісним екологічним контролем. Було вирішено, що зупинятися не будемо — будемо прориватися.

На посту у нас стався невеликий шок — інспектор в білій сорочці підходив сам до кожної машині, чемно вітався, ДАРУВАВ буклет з картою Криму і бажав щасливої дороги і приємного відпочинку, і ВСЕ! Навіть документи не перевірив! Ось в такому піднесеному настрої і ми в’їхали в Крим.

У Джанкої повернули направо на Красноперекопськ — ця дорога вела на Чорноморське. Різноманітністю цей шлях не відрізнявся, плюс пішов сильний дощ. Але через 2 години ми таки досягли першої наміченої мети — селища Чорноморське!

Не роблячи зупинок, відразу спробували знайти море. По купі народу в купальниках визначили напрям і через кілька хвилин вперлися в пляж. Перше враження про міському пляжі — дуже схожий на геленджікскій, принаймні, народу стільки ж. Пісок білий, з великою домішкою черепашок і ще більшою кількістю недопалків.

Зателефонувавши прямо з пляжу додому (МТС), і доторкнувшись про вдале прибуття, ми почали наші митарства з пошуку житла.

На початку об’їхали кілька разів все селище — подивилися, що де розташоване. На другому колі вже почали заглядати в будинку, де було вивішено оголошення «Здаю кімнату», хоча таких було небагато — місць майже не було — високий сезон!

Опускаючи подробиці пошуку — підведу підсумки. Подивилися ми купу квартир, кімнат, кімнаток і т. п. добра. Простежувався єдиний стиль — крім ліжок у кімнатах господарі більше нічого не ставили! Ні тумбочок, ні шаф, ні навіть вішалок! Зі зручностями в номері проблема була ще більш глобальною — таких просто не знайшли (принаймні, з тих пропозицій, що були вивішені на парканах, як потім з’ясувалося, всі хороші варіанти вже були зайняті!). А в одному з будинків в дерев’яному покосившемся туалеті не було… двері!!! Господар сказав, що двері зняли на прохання відпочиваючих :))) — цікаво хто там жив з такими бажаннями?

Ми навіть вже зневірилися знайти житло в Чорноморському і вирішили поїхати в інше селище, який був в декількох кілометрах — у Міжводне. Ми його проїжджали, коли прямували сюди — там було тихіше, але місця ніби як теж здавалися.

Вже на самому виїзді з Чорноморського вирішили заглянути в одне містечко, але втома брала верх, чи то ще що, але і воно не сподобалося. Зате господиня запропонувала нам покататися у район дач, цілий квартал на самому краю селища, де місцеві будують величезні особняки, які відразу облаштовуються як минипансионаты. Будинок, в який везли нас, виявився крайнім на самій крайній вулиці — далі — одна голий степ!

Нагадаю, що місця ми шукали відразу для двох сімей, і щоб поруч були. А на одну сім’ю знайти місце було все ж таки легше! Показане нам житло нас цілком влаштувало — принаймні, вирішили тут заночувати, а завтра, на всяк випадок, з’їздити в Міжводне.

Крім хазяйського великого будинку, на садибі знаходився цілий комплекс з маленьких номерів, спеціально обладнаних під здачу відпочиваючим. Інтер’єр — досить аскетичний — ліжка, стіл зі стільцями, але зате видавався великий персональний вентилятор! Двері деяких кімнаток вели на повністю забетонований двір, дуже схожий на вузьку вуличку стародавнього східного міста (недарма господарі були вихідцями з Узбекистану), інші кімнатки виходили на плантацію перцю, облямовану густоразросшимися квітами і гігантськими пальмообразными однорічними рослинами вище людського зросту. Близько нашій двері зростала айва, під якою стояв пластиковий столик для сніданків — так тут було заведено, всі снідали біля своїх номерів на вулиці. Квітник був з одного боку двору-вулички, з іншого ж боку вулиця закінчувалася тупиком, де розташувалися туалет (досить пристойний за місцевими мірками, шкода тільки, що загальний), дві раковини умивальника (прямо у дворі) і душові кабіни.

Ми все ж вирішили тут залишитися, тим більше, що в Чорноморському ми планували пробути не більше 5-ти днів.

У глухому куті двору, між душем та умивальником, нас чекав сюрприз у вигляді двох кам’яних вольєр, наповнених водяними щурами-нутриями, і декількох кліток з кролями. Звірятка були маленькі, але запахом чимось нагадували слонів! Сухар з сумом сказав, що у нього алергія на подібних ссавців і в підтвердження два рази чхнув.

Кинувши речі в номері (ми поки що були удвох, взяли один номер), ми вирішили відвідати місцевий магазин. Сухар купив собі дві шоколадки і каву в пакетиках, я ж маленьку 0,2 л пляшку української горілки «Першачок» — не зміг відмовитися, коли побачив на етикетці огірочок і особливо колір самої горілки — він був злегка мутнуватий, трохи…

Дегустація пройшла успішно, шоколадок, правда, явно не вистачило на закуску. Нарешті угомонившись, ми нарешті зрозуміли, що приїхали в Крим, наша подорож почалася! Я це зрозумів більш поглиблено, під дією цього місцевого каламутного зілля. Сухар це зрозумів поверхнево, так як не п’є, то є взагалі, тобто навіть пиво, навіть вино в криму!!! Во як!

Продовження…

Філатов Ігор, [email protected]

Особистий досвід