Джанхот — сонце, море, сосни, гори (2 частина)

57

Зміст:

  • Джанхот. Йдемо наліво…
  • Дача Короленка. Кедр
  • Джанхот. Йдемо направо…
  • Бигиусские водоспади біля села Тешебс


Частина 1 можна прочитати тут.

Джанхот. Йдемо наліво…

Наліво мається на увазі саме ліворуч від пляжу і нічого більше.

У перші ж дні перебування в Джанхоте ми почали класичне дослідження прилеглих територій. Деяка інформація була, але все треба було перевірити особисто.

Отже, обійшовши Гору Святої Ніни, ми відправилися по березі. На жаль, стежки не спостерігалося, і бажаючим прогулятися без спортивного взуття раджу залишити цю маячну ідею. До речі, спортивне взуття теж рятувала мало, так під ногами були здоровенні, неотесані стирчать булижники. В дорозі нас споровождал трибальний шторм і дрібний дощик, так що забризкування прохолодною водою надавало екстремальності. Йшли довго. Чесно кажучи, дорога зовсім не справила ніякого враження, незважаючи на гарні види скель, покритих соснами. Похмурість розчиняла всі фарби і познімати багато не вдалося. Так, дещо.

Коли втома взяла верх, ми стали подумувати про повернення назад, але нас вабило місцеве диво природи — скеля «Парус» — величезна плоска скеля, окремо височіє в море, висотою близько двадцяти метрів, такою ж шириною і товщиною всього близько метра! У неї був отвір, що породило безліч легенд. Скеля знаходилася поруч із селищем Прасковеевка.

Так ось, ця скеля була метою нашого стомлюючої подорожі. І вона вже показалася на горизонті, вже можливо було зняти на камеру при хорошому наближенні, як пішов дощик. Нам довелося спішно ховатися в одній з ущелин. Благо скелі були покриті соснами, і під ними можна було сховатися. Так ми і просиділи до кінця негоди. Паралельно спостерігали за зграю дельфінів, пустуючих неподалік.

Зупинка збила нас з ритму, і ми, не дійшовши до вітрила однієї бухти, все ж повернули назад. При цьому син їхав у мене на плечах, і тому дорога йому сподобалася куди більше. Пізніше ми дізналися, що до «Вітрила» від Джанхота близько п’яти кілометрів. Нам же до мети залишилося близько кілометра! Обыдно, да-а! Забігаючи вперед, скажу, що нам так і не вдалося дійти самостійно другий раз до вітрила, а завітали ми його тільки на теплоході. Прасковеевку ж ми зовсім не відвідали.

Ще треба сказати, що всі гори обтикані наметовими таборами. Дикі туристи не обтяжують себе закапуванням сміття і скидають його прямо в море. Так що вся дорога просто всіяна гумовими тапочками, порожніми пластиковими пляшками і, що пригнічує, безліччю інсулінових використаних шприців і голок. Додає сміття і шторм.

Не дійшовши до навісу кафе, що на пляжі Джанхота, на нас обрушився тропічний злива, що не залишає шансів не промокнути! Так і закінчилося наше подорож ліворуч від Джанхота.

Дача Короленка. Кедр

Кілька перших днів відпустки ми безуспішно чекали сонця і обстежили район. Дійшла черга і до ще однієї достопримечательночти — дачі письменника Короленка. Пішли інтуїтивно, без усякого плану. До нас приєдналися сусіди по базі. З першого разу успішно напали на правильний шлях. Від пошти по трасі в протилежний від моря бік пройшли кілька десятків метрів і заглибилися в селище (праворуч від дороги). Вулиця, по-моєму, так і називається — вул. Короленка. Далі сумнів розвіяв покажчик. В гору вела довга извивающаяся кам’яні сходи. Кажуть, у неї рівно сто сходинок. Я не знаю, чесно кажучи, не рахував. Хоча дорога вела в гору і я приготувався вбитися, але особливої втоми не було, так як над нами нависали крони величних сосен, утворюючи густу тінь і прохолоду. Нарешті здалася та сама дача, яка перебувала на глобальному ремонті як всередині, так і зовні. Так що відвідати її не вдалося.

Спускалися по іншій стежці, всього близько сімдесяти метрів. Виявилося, ми знову йшли не самим простим шляхом, так як з іншого боку дорога була на багато положисті і коротше. Спустилися до підніжжя гори швидко. Там виявили ще одне знамените місцеве дерево — Ліванський кедр, посаджений за деякими даними Короленка особисто.

На цьому наш культпохід закінчився і ми вирушили до моря, так як сонце подавало перші ознаки своєї появи. На морі виявили, що шторм вірш. Праворуч, над Геленджик висіла величезна чорна хмара, явно поливаючи геленджикчан проливним дощем. Зліва на горизонті в небі теж спостерігалися дивні явища, які на очах у здивованих відпочиваючих перетворилися в смерч — длиннущую воронку від самої води аж до неба. У мене всплвли спогади з дитинства, коли смерч пройшовся по пляжу в піцунді, не залишивши жодного скла в наметах і закинувши парасольки і кинуті рушники далеко в море. Моєї тривоги ніхто не поділяв (мабуть, їх не було зі мною в далеких сімдесятих в Абхазії) і всі продовжували спокійно і безтурботно спостерігати за природним явищем. На щастя, смерч зник так само швидко, як і з’явився. На цей раз все обійшлося.

Джанхот. Йдемо направо…

Минуло ще кілька днів насолоди сонцем. Погода остаточно налаштувалася на курортний лад. Нарешті вдалося-таки другого вересня відкрити підводний сезон 2000 року! До речі, є що подивитися. Не будемо порівнювати багатство підводного світу з тропічними морями — чорне море має свої принади, принаймні, за відсутністю кращого. В Джанхоте за підводними красотами далеко ходити не треба. Все можна знайти безпосередньо поруч із пляжем. Повторюся, головне, треба занурюватися в лівій частині, так як вправо в море несе свої мутнуваті води річка Хотецай, додатково знижуючи температуру на кілька градусів. Зліва ж, безпосередньо під горою Святої Ніни, в море ідуть кілька рифів, за якими можна по коліна або по пояс зайти далеко в море. Біля самого берега рифи вкриті густою травою, так що підпливати до них краще з боку пляжу. Над рифом вода дуже сильно прогрівається і привертає цим багато живності. У великій кількості зустрічаються зграйки по чотири-п’ять штук риб-зеленух, самотні морські карасі, рухливі барабульки, блискавична кефаль, риби-собачки на кожному кроці, купа кам’яних і піщаних крабів, буквально по кілька штук під кожним каменем, безліч раків пустельників, креветок, актиній, знову ж таки під камінням. Все це на тлі величних гребенів, що йдуть на глибину. Вода чиста, дуже прозора. Трохи більше чисту воду я бачив тільки в Новому Світлі в Криму.

Якщо трохи пройти направо від бухти Джанхота по березі, можна знайти безліч місць для плавання. Муть від Хецетая розчиняється ще в районі бухти і вся вода правіше Джанхота теж має гарну прозорість. Стежка тут більш натоптана, ніж та, що веде до «Вітрила». Правда, в деяких місцях зустрічаються величезні повалені сосни, які доводиться перелазити, але це не сильно напружує. Засміченість стежки практично така ж. Ми робили кілька зупинок, вибираючи більш-менш зручні місця для посадки. Дно тут являє собою єдиний кам’яний шар, що складається з осадових порід. Мілину йде далеко в море і можна без побоювання відправити гратися дитини.

Трохи далі скелі набувають абсолютно білий колір. У сонячну погоду навіть боляче дивитися на них з-за сліпучої білизни. Це містечко в народі так і називається «Білі камені». Є там невеликий пляжик, покритий великими, але майже абсолютно груглыми камінням того ж белго кольору. Постійно виникає бажання взяти на пам’ять такої бульник, але вага баласту відбиває охоту перед зворотною дорогою. Хтось з місцевих нам назвав один мінус цього місця: при перепаді температур — вночі або рано вранці, відбувається обвалення породи і тому місце для відпочинку треба вибирати не під самими скелями. А так все дуже красиво — сосни особливо красиво виглядають на такому тлі.

Ще трохи далі розташувалася «Блакитна безодня» — кажуть, вода там має такий насичений колір, що створюється враження величезної глибини. Але дивитися треба, мабуть, звідки-то з високої гори, наприклад, Святої Ніни в Джанхоте — звідти «Безодню» видно добре.

За безоднею вже починається Дивноморське. Ми туди не ходили, бо так і не змогли знайти причину, для чого туди йти. І що стосується «Білих каменів», то це місце отримало в наших рядах і рядах наших сусідів велику популярність чистотою води, малою кількістю народу і первозданністю природи.

Бигиусские водоспади біля села Тешебс

Крім моря, пляжу, піших прогулянок і теплоходной екскурсії до скелі «Парус», яку ми, до речі, відвідали неждано-негадано, ми ще придбали квитки на далекобійну екскурсію аж за Архипо-Осиповку, на Бигиусские водоспади. Самі водоспади, як витвір природи, залишили, природно, самі позитивні враження, а от процес їх огляду явно не порадував.

До нас в Джанхот приїхав Ікарус і забрав чоловік десять, з яких більше половини були наші сусіди з бази «Джанхот». Але наша радість поїздки без нічого тривала недовго, так як ми поїхали в Геленджик і набили там автобус до відмови, тобто жодного вільного місця. Дорога була досить довгою і дуже важкою, так як автобус дуже мало провітрювався. Подолавши Михайлівський перевал і проїхавши довге і вузьке село Відродження, ми зробили нетривалу зупинку в окультуреного джерела з російським ім’ям «Наташа». Вислухали традиційну історію про нерозділене адыго-черкеської любові, трохи прогулялися, поповнили запаси води. Містечко приємне — можна посидіти в кафе, поїсти шашлику. На цій же території, трохи в глибині від траси навіть є свій власний водоспад. Тут же якимось чином утворилася каплиця Сергія Радонезького.

За селищем Михайлівський перевал почалися нескінченні яблуневі та грушеві сади. Уздовж дороги, природно, утворилося безліч торговців найсвіжішими фруктами. Так що, якщо хто буде на машині відпочивати — фрукти краще купувати саме тут, а не на ринках, так як там вони ті ж, тільки менше свіжі й дорожчі.

Зі слів гіда, після Михайлівського перевалу починаються субтропіки. Це дійсно можна було визначити по зміні рослинності — вона стала більш пишною. Проскочили ще кілька сіл — Пшада, Текос — і в’їхали в селище великий Архипо-Осиповка, названий так на честь російського солдата Архипа Осипова, який під час кавказької війни щось там підірвав.

Після села Тешебс на трасі здалося безліч припаркованих автобусів, а вивіска «Бигиусские водоспади» нарешті принесла полегшення кінця шляху. І ось наша натовп з більш, ніж тридцяти осіб, извергнувшись з расскаленного Ікаруса, стала розсмоктуватися по площі. Екскурсовод безуспішно намагався всіх зібрати навколо себе і, плюнувши на цю справу, просто пішов у бік водоспадів. В наступний раз я його побачив вже на зворотному шляху в автобусі. Однак перші ряди мабуть навіть щось почули з захоплюючої розповіді про Бигиусских водоспадах. Інші ж, расстянувшись на кілометр покірно йшли гуськом по вузькій глиняного стежці. Незважаючи на сонячний день, стежка проходила під покровом дубів, грабів і буків і була досить зволожена, щоб успішно посковзнутися. Але особливо весело було після форсування в брід гірських річок, на крутих глиняних підйомах, коли першим рядам вдавалося сходження, а решта просто буксували на рясно змоченою, оточуючої після переправи першопрохідцями, глині. Загальну радість викликав один дядько, від якого втік фотоаппорат, спритно сховався у прозорих водах річки. Ще довго турист, немов раку, намагався виловити його з-під корчі, зі словами «ось і по фотографували…». Були там ще слова, які я не буду приводити.

Ну, всяка дорога кудись веде. Наша ж закінчилася двенадцатиметровым водоспадом. Мабуть, це було дуже красиве видовище, якби не катастрофічне скупчення народу — нас було тридцять з гаком, а до нас ще десять автобусів припаркувалися на стоянці. Так що залишалося напружити уяву і уявити водоспад до її «облаштування».

А до «облаштування» можна було віднести і паралельно йде нагору металеву драбину (вертикальну!) дуже і дуже сумнівною конструкції. Я так і не зважився випробувати її міцність, а от дружина вирішила оглянути околиці з точки зору падаючої води. Як вона розповідала після благополучного повернення, відкривається дуже навіть непоганий вигляд, а якщо пройти вище по річці, після підйому по сходах, далі є ще дуже красивий багатоструменевий водоспад, але дорога до нього являє собою суцільне глиняне місиво.

Ось, в принципі, і все. Назад всі йшли іншим коротким шляхом добре протоптаній дорозі, по якій навіть машини не їздять. Так що дійшли досить швидко.

Зворотна дорога здалася коротше, тим більше, що це був вечір і гриль в автобусі виключився.

Продовження…

Філатов Ігор, [email protected]

Особистий досвід